1 грудня
30 листопада
27 листопада
25 листопада
24 листопада
23 листопада
21 листопада
19 листопада

Сумський піаніст Дмитро Семикрас — про класичну музику, хобі і мрію

Дмитро Семикрас став лауреатом другої премії конкурсу пам’яті Володимира Горовиця. Цей конкурс для молодих піаністів — єдиний в Україні, що входить до складу WFIMC — Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів.

У 12 років Дмитро вже міг заробити одну тисячу доларів своєю грою, а зараз він один із найкращих молодих піаністів країни, але досі мріє про новий рояль. Про те, чи комфортно займатися в Сумах класичною музикою і чи заважає цьому захоплення віндсерфінгом, студент коледжу мистецтв і культури Дмитро Семикрас розповів Цукру.

У сумських і не тільки новинах тебе згадують часто, і здебільшого це новини про твої чергові перемоги та успіхи на конкурсах?

Стараюся.

Зараз карантин, здавалося б, мало бути затишшя, але у травні ти знову переміг на конкурсі Odesa Music Olymp. І цього разу це відбулося вже дистанційно. Скажи, як тобі такий формат?

Взагалі дистанційний формат конкурсів — цікава штука, просто вона незвична. Але сказати, що він кращий чи гірший за «живий» формат я не можу. У традиційного конкурсу є плюс в тому, що журі безпосередньо слухає людину, а кращого апарату, ніж вуха ще ніхто не придумав. Але з іншого боку — не всі конкурси світу відбуваються в Сумах. А це дорога, проживання, витрати — і з фінансової точки зору, «дистанційні» конкурси непоганий вихід. Також у конкурсантів з’являється більше шансів зіграти вдало, тому ще є можливість записати кілька дублів і надіслати найкращий. Особисто я для останнього конкурсу зробив близько 40 чи 50 дублів. Я понад шість годин просидів у філармонії й вже не хотів більше грати від втоми. А на сцені у тебе є лише один єдиний шанс зіграти.

А немає ризику, що хтось запише себе на відео за роялем, а у звукову доріжку замінить чиїмось віртуозним виконанням твору?

Ні, професіонали відразу все просічуть. Є певні вимоги до відеозапису — потрібно, щоб було добре видно обличчя, руки. Щоб не було зупинок, монтажу, щоб запис не був оброблений.

Чи всі конкурси зараз так проходять?

Зараз можливі два варіанти. Деякі організатори перенесли дати проведення конкурсів на невизначені терміни. І не дуже багато конкурсів відбуваються саме дистанційно. Зараз якість запису все одно поступається живому виконанню перед журі. Можливо, що через п’ять років техніка просунеться настільки, що конкурс онлайн буде звичним явищем. Але зараз це ще не те. Емоції також не ті — а вони для музиканта дуже важливі.

Серед усіх конкурсів, в яких ти переміг або був призером, найголовнішим був тогорічний — пам’яті Володимира Горовиця у Києві, вірно?

Так і є.

З чим можна порівняти перемогу на цьому конкурсі, щоб непосвячена людина легше зрозуміла її значення? Це «Оскар» для піаніста, можливо?

Я би сказав, що це приблизно перемога в «Голосі країни», якщо порівнювати з естрадним співом, або з «Х-фактор».

Чи хтось із сумських піаністів досягав чогось подібного на цьому конкурсі?

Можливо брали участь, але лауреатів поки не було, здається.

Чи оцінили твою перемогу в Сумах?

Вітали викладачі нашого музичного коледжу, звісно. Але серед студентів чи загалом людей я зміни у ставленні до себе не помітив.

А чи немає у тебе звички вигравати, і тому ти нічого такого не помітив? Список перемог у тебе вже значний, чи не стало це вже рутиною?

По-справжньому радів я перемозі лише один раз — саме на конкурсі Горовиця. Я їздив на нього тричі. Перший раз ще в молодшу групу на «Горовиць Дебют». Мені дали шосту премію, але це було трохи не те, на що я розраховував. Це дало мені привід більше над собою працювати. Коли я був ще учнем музичної школи, була, звісно, дитяча радість від перемог. Але з часом приходило усвідомлення, що все це робочі моменти. Тому перемоги два тижні поспіль я не відмічаю. Після нагородження в Києві я наступного ж дня в Сумах пішов на заняття до коледжу, хоча хтось на моєму місці міг би місяць «гудіти».

Чи бувало у тебе відчуття «зоряності» і чи знаєш ти як із цим боротися?

Воно бувало до того самого 6-го місця, про яке я згадав. Адже до нього весь час було у мене лише перше чи друге. Тоді у мене почало з’являтися усвідомлення, що в Україні, можливо, таких хлопців та дівчат, як я, не так і багато. Але у світі — їх сотні й тисячі. І конкуренція скажена. Друге місце на конкурсі Горовиця для мене було дуже приємною відзнакою, але потрібно рухатися вперед.

Це у світі. А що у Сумах? Не приходять до тебе думки, що якби ти народився в більш «піаністичному» місті, це би більше сприяло твоєму професійному розвитку? Чи тут педагоги теж непогані?

Що стосується педагогів — це правда. У мене вони були та є найкращими, це я точно можу сказати. Світлана Павлівна Морозова — мій викладач фортепіано та Марина Петрівна Коваль — викладач сольфеджіо та гармонії. Я вважаю, що вони одні з найпрофесійніших в Україні. Тому, з точки зору умов для мене, місто Суми класне. Ритм життя тут ідеальний. Ти не відчуваєш себе в далекій провінції, і водночас це не мегаполіс, де все відбувається занадто швидко.

Але питання тут не в тому, де ти народився. Для мене дуже показовим є приклад Дениса Мацуєва, російського піаніста, який народився в не дуже піаністичному місті Іркутськ. І він завдяки своїй праці далі пішов уперед.

Але моя думка така, що коли ти виходиш із невеличкого міста чи навіть села — у тебе більше шансів цінувати те, чого ти досяг. Ти пам’ятатимеш, як все починалося. І це додає шансів більш людяним лишатися надалі

Орест Коваль, наш видатний земляк, при врученні тобі сумської премії «Культурний острів» цього року назвав твій талант «планетарним», а також на сайті, що цю премію висвітлював, сказано про тебе таке: «Ясно, що в Сумах він затримається ненадовго». Скажи, кому це ясно і чи тобі також?

Зрозуміло, що я буду рухатися далі. Але для мене важливо не забувати свої корені, звідки я вийшов. Звичайно, що приїжджатиму в Суми. Буду старатися досягти максимального результату у своєму житті, але я дуже хотів би підтримувати культурне життя нашого міста, наскільки це буде можливо. Я знаю, що зараз багато хто з наших молодих музикантів поїхав за кордон, там досяг успіху. А у себе в рідному місті вони влаштовують фестивалі, допомагають культурі рідного краю. Я вважаю, що це прекрасні приклади й так потрібно робити.

Ти згадував Дениса Мацуєва. З цим піаністом пов’язана твоя перша значна премія, організатором якої він був. Тобі тоді було 12 років, а премія Sberbank Debut становила одну тисячу доларів. Що ти з ними зробив?

Я, звичайно, ж купив собі відразу хороший мобільний телефон. Сказав татові, що я хотів, я заробив гроші, тому пішов його купив.

Але ж після премії в інтерв’ю ти заявляв, що мрієш про рояль?

А я і зараз про нього мрію. Але тисячі доларів на рояль трохи малувато.

Скільки коштує такий рояль, про який ти мрієш?

200 тисяч доларів. Але, боюся, ця мрія надовго буде зі мною. Це навіть не так мрія, а мета. Як для фотографа необхідний хороший інструмент, так і для піаніста потрібен свій інструмент хорошої якості для роботи. Це необхідність.

Наскільки фінансова складова музичних премій важлива для тебе і для конкурсантів в цілому?

Фінанси важливі, але потрібно чітко розуміти для чого. У 12 років мені хотілося телефон. Зараз я розумію, що мені потрібні гроші для того, щоб вкласти їх у моє майбутнє — розвиток, перспективи. Приємно виграти на конкурсі й отримати умовну тисячу гривень, але коли це все заради чого ти працював 4-5 місяців, це зовсім не те. Конкурси в першу чергу важливі не з точки зору перемог. Важливіші контакти, знайомства, зв’язки, які вони допомагають установити.

В журі на серйозних конкурсах зазвичай сидять дуже серйозні люди. Наприклад, на конкурсі Горовиця була представниця Королівського коледжу в Лондоні, були люди з інших країн. Якщо ти зацікавиш таких людей, ти зможеш отримати запрошення на навчання, на майстер-класи, міжнародні фестивалі. А там ти можеш отримати нові запрошення. Ти обростаєш зв’язками наче павутиною.

І по суті не так важливо, яке місце ти займаєш на конкурсі. Якщо тебе почують, якщо ти цікавий — тебе знайдуть. Для мене, у мої 19 років — це дуже важливо

Коли я їхав на конкурс до Києва, я не дуже розумів, що на мене чекає після нього. Але це стало переломним моментом, який кардинально змінив моє життя. Там я познайомився з двома дуже відомими професорами, які фактично створили для мене всі умови, щоб рухатися далі.

Твій педагог Світлана Павлівна Морозова в коментарі після конкурсу тебе багато хвалила, але і сказала, що за одну річ «сварить». А саме за те, що ти не можеш визначитися, до чого більше лежить твоя душа — до класики чи до джазу. Як зараз із цим?

Вже визначився, з цим все вирішено. Класика на першому місці.

А як вона тебе сварила?

Зрозуміло, що вона як педагог хоче, щоб я займався чимось одним, не втрачав концентрації. І це правильно. Джаз зараз для мене — наче кава з корицею або з шоколадом. Все чудово, коли ти можеш грати класику. Але чим ширшим є твій світогляд, тим краще ти будеш робити свою справу

Тому цей «десерт» у вигляді джазу для мене не є зайвим. Чим більше ти слухаєш різної музики, читаєш, ходиш до галерей — тим краще стаєш як музикант. Джаз — це один із тих напрямів, який дуже сильно розвиває слух, музичне мислення. Джаз дає мені нові можливості, в тому числі й в класиці. До конкурсу Горовиця я справді вагався, але він круто змінив моє життя, тепер я розумію, чого хочу.

Захоплення джазом співпало з підлітковим віком у тебе. Чи не можна сказати, що це була спроба певного бунту проти необхідності все вчити й грати по нотах?

Щось таке справді було. І почалося моє захоплення джазом завдяки ще одному педагогу в моєму житті — Сергію Зуєву. Чотири роки я ходив до нього на заняття по джазу. Абсолютно з нуля. Якісь елементарні поняття про цей напрямок я мав, але коли потрапив до Сергія Павловича, то зрозумів, що це не пахане поле. Заняття за розкладом мало тривати 45 хвилин, але ми могли проводити його і дві години, і більше. Я відпочивав і отримував від джазу справжній кайф. Знаєте, весь тиждень школа, музикалка, а потім — о, субота, джаз! Це було справжнім святом для мене.

Але й зараз я можу відпочивати з допомогою джазу. Після трьох годин занять класикою можу на 10 хвилин переключитися на джаз, і вже добре себе почувати

переможці конкурсу Володимира Горовиця

Часто в інтерв’ю ти говориш про те, музикант зобов’язаний багато читати для розширення світогляду. Яку останню книжку ти прочитав?

Станіслав Лем, «Соляріс».

Після Горовиця це була книжка «451 градус за Фаренгейтом». Отже, фантастика лишається улюбленим жанром?

Я не можу сказати, що це суто фантастика. По суті це і філософія і психологія. Тут той же рівень глибини, що і у Толстого чи Достоєвського, приміром. Так співпало, що книжки, які я читаю, зараховують до фантастики. Я люблю книги, які змушують задумуватись. Час пригодницького жанру для мене вже пройшов.

Із сучасної популярної музики щось слухаєш?

Певно мене засудить дехто після того, що я скажу, але часом — дуже рідко — я дозволяю собі послухати реп. Буває такий настрій інколи — в тренажерному залі, наприклад, або під дощем пройтися в навушниках.

Багато хто із сумських студентів-музикантів створюють свої колективи, записуються. У тебе щось таке було?

Гурт у нас був, це було на другому курсі. Ми грали джаз та іноді естраду. Але це затихло через те, що я починав готуватися до конкурсу Горовиця, і часу вже не було. А зараз уже і не актуально це все. Мені зараз справді потрібно розвиватися. А коли вже певний рівень буде, то чому і не спробувати пограти у джаз-бенді, приміром? Але це все на далеку перспективу.

59629559_1313258468852005_6045688913236852736_o

Раніше ти говорив в інтерв’ю про те, що захоплюєшся шахами, футболом та віндсерфінгом. Як зараз із цим?

Тут усе без змін. Єдине, що зараз мало граю в футбол, а сезон віндсерфінгу на Блакитних озерах я ще не відкрив.

А які місця, крім цих озер, в Сумах тебе надихають?

Я дуже люблю Псел і ще дуже люблю Низи, які також обожнював Чайковський. Люблю там бувати. Там ліс наче такий же, як і скрізь, але все одно інший. Також там є наше улюблене грибне місце.

Не виникає там бажання, як у Чайковського, щось написати?

Композиторством, на жаль, я зовсім не займаюся. Це саме те, чим довелося мені пожертвувати через брак часу. Чайковський писав музику за розкладом, це була його робота, це був сенс його життя. Бажання свободи творчості, певно, привело мене до джазу і саме так я його міг частково реалізувати. Але повертаючись до теми, чи можна у нас вдало займатися музикою — приклад Чайковського якраз і буде відповіддю!

4 листопада
3 листопада