На Сумщині є родинний музей із старовинних речей

Олександр Петрич – водій із Конотопа, кілька років тому разом із дружиною вирішив створити власний родинний музей. Нині його колекція складається зі старовинних речей домашнього вжитку різних епох. Найбільше експонатів присвячені ремеслам.

«Все життя щось збирав. В дитинстві – марки, потім – сірникові етикетки, монетки. Це було дитяче захоплення. А потім якось воно прийшло пізніше, цей музей», – розповідає пан Олександр.

Про свою колекцію, найцінніші експонати та про плани, які не зруйнував карантин, Олександр Петрич розповів у інтерв’ю Суспільному.

Як виникла ідея створити такий музей?

Один дід хлібороб був, займався сільським господарством. А другий — столяр, тесля, стельмах, бондар і швець — все в одній особі. І так от мені захотілося зберегти пам’ять про простих людей. І ще донести пам’ять про ремесла, ті, що були. Бо воно все зникає, ніхто його не наслідує, зовсім інші технології зараз. Захотілось щось залишити на згадку, щоб діткам, внукам щось показати.

Зробили ремонт. Вільне приміщення осталось і багато дуже речей – бабусиних, батьків, які шкода викинуть. Поговорили з дружиною, й прийшли до висновку, що хай буде пам’ять. Потихеньку розширили, одне приміщення, друге. Нові екземпляри друзі почали звозити, щось десь на аукціоні купив, так і пішло.

Офіційно в тому (2019 — ред.) році відкрились, 20 жовтня. А так, друзі їздили вже роки три.

Скільки експонатів представлені в музеї?

Не рахував. Процес цифрування триває. Все, що нове, — описується. Каталог електронний свій зробив по кераміці, вже майже все, але все одно не завершене, бо нема часу. Треба на хліб заробляти. Займаюсь вантажними перевезеннями, в режимі вантажного таксі працюю.

Я намагаюсь тільки з нашого регіону. Воно ближче, воно своє, воно зрозуміле. Але жіночка із Запоріжжя присилала бабусину сорочку і кераміку. Із Закарпаття присилали мені теж деякі експонати. 99 % дарувальників – це вихідці з наших сіл, Конотопського району, Чернігівської області. Воно раніше Конотопський повіт був. Зараз деякі села з нього до Чернігівської області належать.

У нас є інтернат санаторного типу. Так оце три дівчинки від 12 до 14 років подарували Кузю (іграшку – ред.) як оберіг музею.

Знайомий із села Підлипне передав до музею жорна. В останній голодомор, в 1947 році, він каже, колись розказувала бабуся, були закопані десь жорна. Вже він у прабабиній хаті живе. Тоді він перероблював кухню, і знайшов. Це свідки, вони пережили декілька голодоморів і дожили до мого музею.

Якими враженнями діляться відвідувачі Вашого музею?

Різні люди – і різна реакція, скажемо так, на музей. Буває, з компанії 5-6 чоловік, один стоїть, позіхає, йому не цікаво. А інші – в захваті. Як правило, реакція неординарна, тому що не у кожного таке є. І всі тоді згадують: я оце викинув. Люди старшого віку згадують дитинство.

Деякі дітки – розказують, що таке є у їхніх бабусь, ще позалишалось, є по селах багато таких. Дітки із сільських шкіл приїжджають, їм не так цікаво, як міським. Тому, що вони це бачили. А міські – у захваті! Ще, як хто знає, як воно зветься і як працює, то це, тим більше цікаво.

До карантину було простіше, було більше людей. Зараз школярі не ходять. Була єдина екскурсія школярів з нашої спецшколи-інтернату, які проживають там.

Коли спонтанно, то я з роботи прилітаю з виряченими очима і розказую, що кого цікавить. Тематично, наприклад, люди приїжджали та хотіли дізнатися про кераміку, я готувався. Цікавило людей, і я готувався, по вишивці. Я запрошував Ірину Михайлівну, тому, що я так не розкажу. Вона досліджує все, вона нашу експозицію вишивки й ткацтва допомагала готувати.

Планував готувати спільний проєкт з музеєм Кролевецького ткацтва. Я вважав, що два десятки рушників кролевецьких – це мало. А вони кажуть – так у нас їх усього сорок, а в приватній колекції двадцять – то вже багато. Планував у нашому музеї робити виставку кераміки.

Що плануєте робити в музеї найближчим часом?

Розширення, мабуть, уже територіального не вийде, бо це зовсім інші кошти. А плани – це живі екскурсії, якісь фестивалі. Якби не карантин, уже б планували вуличної їжі фестиваль, якоїсь випічки.

Чим ви займались під час карантину?

Ось вам приклад роботи на карантині – це чотири мольберти. Ходив-ходив, було скучно, познаходив дрова всі, що були, знайшов схему в інтернеті. Як глянув, що в продажу найпростіший – 400 гривень, так кажу – так я сам таке зроблю. Оце в день – по мольберту видавав.

Потім ще на карантині ми вдвох з дружиною зробили павільйон, де сани стоять, без жодної допомоги, удвох. Я не вважав ніколи себе спеціалістом. Всі питають – ти столяр? А я кажу – я внук столяра. Рівень спеціаліста – це «внук столяра» (посміхається).

Майже доробив я електронний каталог. Багато експонатів потребували реставрації. Що в моїх силах, я зробив, підфарбував. Карантин у нас так, доволі не скучно.

Чи обмінювались експонатами з іншими колекціонерами?

У мене багато було експонатів на тему Другої світової війни, якими я з іншими колекціонерами помінявся. У нас є в Конотопі люди, які займають фахово, наприклад, реставрували бункер німецький. У них колекції дуже здорові, а в мене тільки куточок, те, що безпосередньо дідуся.

У мене один дідусь на фронті був, другого не взяли – він інвалід і вже був старий навіть для призову на війну.

Багато керамікою обмінювався, були однакові у мене експонати. Я мінявсь з колекціонерами на форумах, в інтернеті.

Експонати родинного музею Петрич

Який експонат найдорожчий і найрідніший?

Найрідніші – це ті, що зроблені руками діда, батька, речі, якими користувалась моя родина. Може, найдорожче не в матеріальному плані, але цінні для мене. Фотографія, де моя мама (їх зараз 86 років) у віці 3 роки сидить на руках батьків. Це фото 37-го року.

Самовар є нашої родини. Ну, він просто самовар, як приклад, початок ХХ століття. Але своє – воно завжди дорожче.